Документ 2801-12, остання редакцiя вiд 09.07.2007, чинний (2 сторiнки)
Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради [ 07.12.07 20:10 ]


 
                                                          
 З А К О Н У К Р А Ї Н И
 Основи законодавства України про охорону здоров'я
 ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, N 4, ст.19 )
 {Вводиться в дію Постановою ВР
 N 2802-XII ( 2802-12 ) від 19.11.92, ВВР, 1993, N 4, ст.20 }
 {Із змінами, внесеними згідно з Декретом
 N 23-92 від 31.12.92, ВВР, 1993, N 11, ст. 93
 Законами
 N 2978-XII ( 2978-12 ) від 03.02.93, ВВР, 1993, N 15, ст.132
 N 4039а-XII ( 4039а-12 ) від 25.02.94, ВВР, 1994, N 28, ст.235
 N 183/94-ВР від 23.09.94, ВВР, 1994, N 41, ст.376
 N 200/94-ВР від 13.10.94, ВВР, 1994, N 45, ст.404
 N 70/97-ВР від 14.02.97, ВВР, 1997, N 15, ст.115
 N 1489-III ( 1489-14 ) від 22.02.2000, ВВР, 2000, N 19, ст.143
 N 380-IV ( 380-15 ) від 26.12.2002, ВВР, 2003, N 10-11, ст.86
 N 1344-IV ( 1344-15 ) від 27.11.2003, ВВР, 2004, N 17-18, ст.250
 N 1694-IV ( 1694-15 ) від 20.04.2004, ВВР, 2005, N 4, ст.83
 N 1801-IV ( 1801-15 ) від 17.06.2004, ВВР, 2004, N 43-44, ст.493
 N 2285-IV ( 2285-15 ) від 23.12.2004, ВВР, 2005, N 7-8, ст.162
 N 2427-IV ( 2427-15 ) від 01.03.2005, ВВР, 2005, N 13, ст.231
 N 2505-IV ( 2505-15 ) від 25.03.2005, ВВР, 2005, N 17, N 18-19,
 ст.267
 N 2624-IV ( 2624-15 ) від 02.06.2005, ВВР, 2005, N 26, ст.355
 N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, ВВР, 2006, N 9, N 10-11,
 ст.96
 N 3370-IV ( 3370-15 ) від 19.01.2006, ВВР, 2006, N 22, ст.184
 N 3421-IV ( 3421-15 ) від 09.02.2006, ВВР, 2006, N 22, ст.199
 N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006, ВВР, 2007, N 7-8, ст.66
 N 657-V ( 657-16 ) від 08.02.2007, ВВР, 2007, N 16, ст.215
 N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007, ВВР, 2007, N 33, ст.440
 N 1033-V ( 1033-16 ) від 17.05.2007, ВВР, 2007, N 34, ст.445 }
 {Додатково див. Рішення Конституційного Суду
 N 6-рп/2007 ( v0a6p710-07 ) від 09.07.2007 }
 Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на
охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед
сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження
генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони
здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання,
побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем,
вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу
життя.
 Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають
правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони
здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з
метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил,
високої працездатності і довголітнього активного життя громадян,
усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я,
попередження і зниження захворюваності, інвалідності та
смертності, поліпшення спадковості.
 Р о з д і л I
 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
 Стаття 1. Законодавство України про охорону здоров'я
 Законодавство України про охорону здоров'я базується на
Конституції України ( 254к/96-ВР ) і складається з цих Основ та
інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що
регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров'я.
 Стаття 2. Міжнародні договори України в галузі
 охорони здоров'я
 Якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна,
встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством
України про охорону здоров'я, то застосовуються правила
міжнародного договору.
 Стаття 3. Поняття і терміни, що вживаються в
 законодавстві про охорону здоров'я
 У цих Основах та інших актах законодавства про охорону
здоров'я основні поняття мають таке значення:
 здоров'я - стан повного фізичного, душевного і соціального
благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів;
 охорона здоров'я - система заходів, спрямованих на
забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних
функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності
людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній
тривалості життя;
 заклади охорони здоров'я - підприємства, установи та
організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб
населення в галузі охорони здоров'я шляхом подання
медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр
профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного
характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної
діяльності медичних працівників;
 медико-санітарна допомога - комплекс спеціальних заходів,
спрямованих на сприяння поліпшенню здоров'я, підвищення санітарної
культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню
діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними
захворюваннями та реабілітацію хворих та інвалідів.
 Зміст інших понять і термінів визначається законодавством
України та спеціальними словниками понять і термінів Всесвітньої
організації охорони здоров'я.
 Стаття 4. Основні принципи охорони здоров'я
 Основними принципами охорони здоров'я в Україні є:
 визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності
суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та
розвитку народу України;
 дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі
охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних
гарантій;
 гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету
загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими
або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний
захист найбільш вразливих верств населення;
 рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність
медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я;
 відповідність завданням і рівню соціально-економічного та
культурного розвитку суспільства, наукова
обгрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;
 орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної
допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим
досвідом в галузі охорони здоров'я;
 попереджувально-профілактичний характер, комплексний
соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;
 багатоукладність економіки охорони здоров'я і
багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з
демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;
 децентралізація державного управління, розвиток
самоврядування закладів та самостійності працівників охорони
здоров'я на правовій і договірній основі.
 Стаття 5. Охорона здоров'я - загальний обов'язок
 суспільства та держави
 Державні, громадські або інші органи, підприємства,
установи, організації, посадові особи та громадяни зобов'язані
забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності,
не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, у межах
своєї компетенції подавати допомогу хворим, інвалідам та
потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і
закладів охорони здоров'я в їх діяльності, а також виконувати
інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.
 Р о з д і л II
 ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯН У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я
 Стаття 6. Право на охорону здоров'я
 Кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, що
передбачає:
 а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний
догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є
необхідним для підтримання здоров'я людини;
 б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне
середовище;
 в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного
пункту, де він проживає;
 г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та
відпочинку;
 д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний
вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його
рекомендацій і закладу охорони здоров'я; { Пункт "д" частини
першої статті 6 із змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V
( 997-16 ) від 27.04.2007 }
 е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я
і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику
та їх ступінь;
 є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і
внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі
охорони здоров'я;
 ж) участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні
громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому
законодавством;
 з) можливість об'єднання в громадські організації з метою
сприяння охороні здоров'я;
 и) правовий захист від будь-яких незаконних форм
дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;
 і) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;
 ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників,
закладів та органів охорони здоров'я;
 й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у
разі незгоди громадянина з висновками державної медичної
експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та
в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров'я можуть
бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина;
 к) право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні
в закладі охорони здоров'я, на допуск до нього інших медичних
працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та
адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння
та релігійного обряду. {Частину першу статті 6 доповнено пунктом
"к" згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }
 Законодавством України може бути визначено й інші права
громадян у галузі охорони здоров'я.
 Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується
право на охорону здоров'я у формах і обсязі, передбачених
міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.
 Стаття 7. Гарантії права на охорону здоров'я
 Держава згідно з Конституцією України ( 254к/96-ВР ) гарантує
всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров'я
шляхом:
 а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я;
 б) організації і проведення системи державних і громадських
заходів щодо охорони та зміцнення здоров'я;
 в) подання всім громадянам гарантованого рівня
медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом
Міністрів України;
 г) здійснення державного і можливості громадського контролю
та нагляду в галузі охорони здоров'я;
 д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу
соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної
інформації;
 е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних
інтересів громадян у галузі охорони здоров'я.
 Стаття 8. Державний захист права на охорону здоров'я
 Держава визнає право кожного громадянина України на охорону
здоров'я і забезпечує його захист.
 У разі порушення законних прав і інтересів громадян у галузі
охорони здоров'я відповідні державні, громадські або інші органи,
підприємства, установи та організації, їх посадові особи і
громадяни зобов'язані вжити заходів щодо поновлення порушених
прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної
шкоди.
 Судовий захист права на охорону здоров'я здійснюється у
порядку, встановленому законодавством.
 Стаття 9. Обмеження прав громадян, пов'язані із станом
 їх здоров'я
 На підставах і в порядку, передбачених законами України,
громадяни можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними
за станом здоров'я до професійної або іншої діяльності, пов'язаної
з підвищеною небезпекою для оточуючих, а також з виконанням певних
державних функцій.
 Застосування примусових заходів медичного характеру щодо
осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, обмеження прав
інших громадян у вигляді примусового медичного огляду або
примусової госпіталізації, а також у зв'язку з проведенням
карантинних заходів допускається тільки на підставах і в порядку,
передбачених законами України.
 Рішення про обмеження прав громадян, пов'язані із станом їх
здоров'я, можуть бути оскаржені в судовому порядку.
 Стаття 10. Обов'язки громадян у галузі охорони здоров'я
 Громадяни України зобов'язані:
 а) піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не
шкодити здоров'ю інших громадян;
 б) у передбачених законодавством випадках проходити
профілактичні медичні огляди і робити щеплення;
 в) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які
знаходяться у загрозливому для їх життя і здоров'я стані;
 г) виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про
охорону здоров'я.
 Стаття 11. Права і обов'язки іноземних громадян та
 осіб без громадянства
 Іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно
проживають на території України, користуються такими ж правами і
несуть такі ж обов'язки в галузі охорони здоров'я, як і громадяни
України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами чи
законодавством України.
 Права та обов'язки в галузі охорони здоров'я іноземних
громадян та осіб без громадянства, які тимчасово перебувають на
території України, визначаються законодавством і відповідними
міжнародними договорами.
 Р о з д і л III
 ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я
 Стаття 12. Охорона здоров'я - пріоритетний напрям
 державної діяльності
 Охорона здоров'я - один з пріоритетних напрямів державної
діяльності. Держава формує політику охорони здоров'я в Україні та
забезпечує її реалізацію.
 ( Дію частини другої статті 12 зупинено на 2004 рік згідно із
Законом N 1344-IV ( 1344-15 ) від 27.11.2003 ) ( Дію частини
другої статті 12 зупинено на 2003 рік згідно із Законом N 380-IV
( 380-15 ) від 26.12.2002 ) Державна політика охорони здоров'я
забезпечується бюджетними асигнуваннями в розмірі, що відповідає
її науково обгрунтованим потребам, але не менше десяти відсотків
національного доходу.
 Стаття 13. Формування державної політики охорони
 здоров'я
 Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна
Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих
засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань,
напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і
обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних
кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів,
затвердження загальнодержавних програм охорони здоров'я. {Частина
перша статті 13 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3421-IV
( 3421-15 ) від 09.02.2006 }
 Для вирішення питань формування державної політики охорони
здоров'я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та
експертні органи з провідних фахівців у галузі охорони здоров'я та
представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих
органів визначається Верховною Радою України.
 Складовою частиною державної політики охорони здоров'я в
Україні є політика охорони здоров'я в Республіці Крим, місцеві і
регіональні комплексні та цільові програми, що формуються
Верховною Радою Республіки Крим, органами місцевого і
регіонального самоврядування та відображають специфічні потреби
охорони здоров'я населення, яке проживає на відповідних
територіях.
 Стаття 14. Реалізація державної політики охорони здоров'я
 Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається
на органи державної виконавчої влади.
 Особисту відповідальність за неї несе Президент України.
Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України
передбачає звіт про стан реалізації державної політики в галузі
охорони здоров'я.
 Президент України виступає гарантом права громадян на охорону
здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я
через систему органів державної виконавчої влади, проводить у
життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші
повноваження, передбачені Конституцією України ( 254к/96-ВР ).
 Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення
державних цільових програм, створює економічні, правові та
організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність в
галузі охорони здоров'я, забезпечує розвиток мережі закладів
охорони здоров'я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне
співробітництво з питань охорони здоров'я, а також в межах своєї
компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи
державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я. {Частина
четверта статті 14 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3421-IV ( 3421-15 ) від 09.02.2006 }
 Міністерства, відомства та інші центральні органи державної
виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і
прогнози в галузі охорони здоров'я, визначають єдині науково
обгрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають
сприяти охороні здоров'я населення, формують і розміщують державні
замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення
галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу
виконавчо-розпорядчу діяльність в галузі охорони здоров'я.
 Рада Міністрів Республіки Крим, Представники Президента
України та підпорядковані їм органи місцевої державної
адміністрації, а також виконавчі комітети сільських, селищних і
міських Рад народних депутатів реалізують державну політику
охорони здоров'я в межах своїх повноважень, передбачених
законодавством.
 Стаття 15. Органи охорони здоров'я
 Спеціально уповноваженим центральним органом державної
виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони
здоров'я України, компетенція якого визначається положенням, що
затверджується Кабінетом Міністрів України.
 Функції спеціально уповноважених органів державної виконавчої
влади в адміністративно-територіальних одиницях України
покладаються на відділ охорони здоров'я Ради Міністрів Республіки
Крим та органи місцевої державної адміністрації.
 Стаття 16. Заклади охорони здоров'я
 Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують
санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні,
фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні,
науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я.
 Заклади охорони здоров'я створюються підприємствами,
установами та організаціями з різними формами власності, а також
приватними особами при наявності необхідної матеріально-технічної
бази і кваліфікованих фахівців. Порядок і умови створення закладів
охорони здоров'я, державної реєстрації та акредитації цих
закладів, а також порядок ліцензування медичної практики,
виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі
лікарськими засобами визначаються актами законодавства України.
( Частина друга статті 16 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3370-IV ( 3370-15 ) від 19.01.2006 )
 Заклад охорони здоров'я здійснює свою діяльність на підставі
статуту, що затверджується власником або уповноваженим ним
органом.
 Незалежно від юридичного статусу закладу охорони здоров'я
керівництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає
встановленим державою єдиним кваліфікаційним вимогам. Керівнику
закладу охорони здоров'я має бути забезпечена незалежність у
вирішенні всіх питань, пов'язаних з охороною здоров'я.
 Кабінет Міністрів України та уповноважені ним органи, а також
в межах своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають
право припинити діяльність будь-якого закладу охорони здоров'я у
разі порушення ним законодавства про охорону здоров'я, невиконання
державних вимог щодо якості медичної допомоги та іншої діяльності
в галузі охорони здоров'я або вчинення дій, що суперечать його
статуту.
 Стаття 17. Господарська діяльність у галузі охорони здоров'я
 Провадження господарської діяльності в галузі охорони
здоров'я, яка відповідно до закону підлягає ліцензуванню,
дозволяється лише за наявності ліцензії.
 Держава підтримує господарську діяльність у галузі охорони
здоров'я.
( Стаття 17 в редакції Закону N 3370-IV ( 3370-15 ) від
19.01.2006 )
 Стаття 18. Фінансування охорони здоров'я
 Фінансування охорони здоров'я здійснюється за рахунок
Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів
місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного
страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не
заборонених законодавством.
 Кошти Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим,
бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, асигновані на
охорону здоров'я, використовуються для забезпечення населенню
гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування
державних цільових і місцевих програм охорони здоров'я та
фундаментальних наукових досліджень з цих питань. {Частина друга
статті 18 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3421-IV
( 3421-15 ) від 09.02.2006 }
 Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі
науково обгрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя.
 За рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки
Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування
фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони
здоров'я. Кошти, не використані закладом охорони здоров'я, не
вилучаються і відповідне зменшення фінансування на наступний
період не проводиться.
 Відомчі та інші заклади охорони здоров'я, що обслуговують
лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або
іншою, не пов'язаною із станом здоров'я людини ознакою,
фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і
організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова
підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого
бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства,
установи або організації становлять значну частину населення даної
місцевості.
 Всі заклади охорони здоров'я мають право використовувати для
підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані
підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами,
а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу
встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров'я.
 Держава забезпечує створення і функціонування системи
медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється
за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ
і організацій та власних внесків громадян. Питання організації
медичного страхування населення і використання страхових коштів
визначаються відповідним законодавством.
 Стаття 19. Матеріально-технічне забезпечення
 охорони здоров'я
 Держава організує матеріально-технічне забезпечення охорони
здоров'я в обсязі, необхідному для подання населенню гарантованого
рівня медико-санітарної допомоги. Всі заклади охорони здоров'я
мають право самостійно вирішувати питання свого
матеріально-технічного забезпечення. Держава сприяє виробництву
медичної апаратури, інструментарію, обладнання, лабораторних
реактивів, ліків, протезних і гігієнічних засобів та інших
виробів, необхідних для охорони здоров'я, а також розвитку
торгівлі цими виробами.
 З цією метою забезпечується реалізація державних цільових
програм пріоритетного розвитку медичної, біологічної та
фармацевтичної промисловості, заохочуються підприємництво і
міжнародне співробітництво в галузі матеріально-технічного
забезпечення охорони здоров'я, створюється система відповідних
податкових, цінових, митних та інших пільг і регуляторів.
{ Частина друга статті 19 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3421-IV ( 3421-15 ) від 09.02.2006 }
 Держава може обмежувати експорт товарів, необхідних для
охорони здоров'я, і сировини для їх виготовлення, якщо це може
зашкодити інтересам охорони здоров'я населення України.
 Для забезпечення належної якості виробів, необхідних для
охорони здоров'я, їх застосування дозволяється лише після
обов'язкової апробації, здійснюваної у порядку, погодженому з
Міністерством охорони здоров'я України.
 Стаття 20. Наукове забезпечення охорони здоров'я
 Держава сприяє розвитку наукових досліджень у галузі охорони
здоров'я і впровадженню їх результатів у діяльність закладів і
працівників охорони здоров'я. Дослідження, що проводяться
академічними і відомчими науковими установами, навчальними
закладами та іншими науковими установами і підрозділами або
окремими науковцями, фінансуються на конкурсній основі з
державного бюджету, а також за рахунок будь-яких інших джерел
фінансування, що не суперечать законодавству.
 Всі державні цільові програми у галузі охорони здоров'я та
найважливіші заходи щодо їх здійснення підлягають науковій
експертизі, яка проводиться відповідно до закону у провідних
національних і міжнародних установах, визначених Кабінетом
Міністрів України. {Частина друга статті 20 із змінами, внесеними
згідно із Законом N 3421-IV ( 3421-15 ) від 09.02.2006 }
 Вищою науковою медичною установою України із статусом
самоврядної організації і незалежною у проведенні досліджень і
розробці напрямів наукового пошуку є Академія медичних наук
України.
 Стаття 21. Податкові та інші пільги в галузі
 охорони здоров'я
 Заклади охорони здоров'я, особи, які здійснюють
підприємницьку діяльність в галузі охорони здоров'я, а також
суб'єкти господарювання, що виробляють продукцію, необхідну для
забезпечення діяльності закладів охорони здоров'я, користуються
податковими та іншими пільгами, передбаченими законодавством.
 Стаття 22. Державний контроль і нагляд в галузі охорони
 здоров'я
 Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади
здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про
охорону здоров'я, державних стандартів, критеріїв та вимог,
спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного
середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення,
нормативів професійної діяльності в галузі охорони здоров'я, вимог
Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування,
медичних матеріалів і технологій.
 Стаття 23. Вищий нагляд за додержанням законодавства про
 охорону здоров'я
 Вищий нагляд за додержанням законодавства про охорону
здоров'я здійснюють Генеральний прокурор України і підпорядковані
йому прокурори.
 Стаття 24. Участь громадськості в охороні здоров'я
 Органи та заклади охорони здоров'я зобов'язані сприяти
реалізації права громадян на участь в управлінні охороною здоров'я
і проведенні громадської експертизи з цих питань.
 При органах та закладах охорони здоров'я можуть створюватися
громадські консультативні або наглядові ради, які сприятимуть їх
діяльності та забезпечуватимуть інформованість населення і
громадський контроль в галузі охорони здоров'я.
 У визначенні змісту та шляхів виконання державних цільових та
місцевих програм охорони здоров'я, здійсненні відповідних
конкретних заходів, вирішенні кадрових, наукових та інших проблем
організації державної діяльності в цій галузі можуть брати участь
фахові громадські організації працівників охорони здоров'я та інші
об'єднання громадян, в тому числі міжнародні. {Частина третя
статті 24 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3421-IV
( 3421-15 ) від 09.02.2006 }
 Р о з д і л IV
 ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗДОРОВИХ І БЕЗПЕЧНИХ УМОВ ЖИТТЯ
 Стаття 25. Підтримання необхідного для здоров'я життєвого
 рівня населення
 Держава забезпечує життєвий рівень населення, включаючи їжу,
одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування і
забезпечення, який є необхідним для підтримання його здоров'я.
 З цією метою на основі науково обгрунтованих
медичних, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог
встановлюються єдині мінімальні норми заробітної плати,
пенсій, стипендій, соціальної допомоги та інших доходів
населення, організується натуральне, в тому числі
безплатне, забезпечення найбільш вразливих верств населення
продуктами харчування, одягом, ліками та іншими предметами першої
необхідності, здійснюється комплекс заходів щодо задоволення
життєвих потреб біженців, безпритульних та інших осіб, які не
мають певного місця проживання, безплатно надаються медична
допомога і соціальне обслуговування особам, які перебувають у
важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і
здоров'я.
 Медичні, фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо
життєвого рівня населення затверджуються Верховною Радою України.
 Стаття 26. Охорона навколишнього природного середовища
 Держава забезпечує охорону навколишнього природного
середовища як важливої передумови життя і здоров'я людини шляхом
охорони живої і неживої природи, захисту людей від негативного
екологічного впливу, шляхом досягнення гармонійної взаємодії
особи, суспільства та природи, раціонального використання і
відтворення природних ресурсів.
 Відносини у галузі охорони навколишнього природного
середовища регулюються відповідним законодавством України і
міжнародними договорами.
 Стаття 27. Забезпечення санітарно-епідемічного
 благополуччя територій і населених пунктів
 Санітарно-епідемічне благополуччя територій і населених
пунктів забезпечується системою державних стимулів та регуляторів,
спрямованих на суворе дотримання санітарно-гігієнічних і
санітарно-протиепідемічних правил та норм, комплексом спеціальних
санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних заходів та
організацією державного санітарного нагляду.
 В Україні встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги
до планування і забудови населених пунктів; будівництва і
експлуатації промислових та інших об'єктів; очистки і знешкодження
промислових та комунально-побутових викидів, відходів і покидьків;
утримання та використання жилих, виробничих і службових приміщень
та територій, на яких вони розташовані; організації харчування і
водопостачання населення; виробництва, застосування, зберігання,
транспортування та захоронення радіоактивних, отруйних і
сильнодіючих речовин; утримання і забою свійських та диких тварин,
а також до іншої діяльності, що може загрожувати
санітарно-епідемічному благополуччю територій і населених пунктів.
 Стаття 28. Створення сприятливих для здоров'я
 умов праці, навчання, побуту та відпочинку
 З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці,
навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності,
профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та
відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я встановлюються єдині
санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших
процесів, пов'язаних з діяльністю людей, а також до якості машин,
обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об'єктів, які
можуть мати шкідливий вплив на здоров'я. Всі державні стандарти,
технічні умови і промислові зразки обов'язково погоджуються з
органами охорони здоров'я в порядку, встановленому законодавством.
 Власники і керівники підприємств, установ і організацій
зобов'язані забезпечити в їх діяльності виконання правил техніки
безпеки, виробничої санітарії та інших вимог щодо охорони праці,
передбачених законодавством про працю, не допускати шкідливого
впливу на здоров'я людей та навколишнє середовище.
 Держава забезпечує нагляд і контроль за створенням
сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту і
відпочинку, сприяє громадському контролю з цих питань.
 Стаття 29. Збереження генофонду народу України
 В інтересах збереження генофонду народу України, запобігання
демографічній кризі, забезпечення здоров'я майбутніх поколінь і
профілактики спадкових захворювань держава здійснює комплекс
заходів, спрямованих на усунення факторів, що шкідливо впливають
на генетичний апарат людини, а також створює систему державного
генетичного моніторингу, організує медико-генетичну допомогу
населенню, сприяє збагаченню і поширенню наукових знань в галузі
генетики і демографії.
 Забороняється медичне втручання, яке може викликати розлад
генетичного апарату людини.
 Стаття 30. Запобігання інфекційним захворюванням,
 небезпечним для населення
 Держава забезпечує планомірне науково обгрунтоване
попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових
інфекційних захворювань.
 Особи, які є носіями збудників інфекційних захворювань,
небезпечних для населення, усуваються від роботи та іншої
діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, і
підлягають медичному нагляду і лікуванню за рахунок держави з
виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню. Щодо
окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть
здійснюватися обов'язкові медичні огляди, профілактичні щеплення,
лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами
України.
 У разі загрози виникнення або поширення епідемічних
захворювань Президентом України відповідно до законів України та
рекомендацій органів охорони здоров'я можуть запроваджуватися
особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення
на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані
на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань.
 Органи місцевої державної адміністрації та регіонального і
місцевого самоврядування зобов'язані активно сприяти здійсненню
протиепідемічних заходів.
 Перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних
захворювань та умови визнання особи інфекційно хворою або носієм
збудника інфекційного захворювання визначаються Міністерством
охорони здоров'я України і публікуються в офіційних джерелах.
 Стаття 31. Обов'язкові медичні огляди
 З метою охорони здоров'я населення організуються
профілактичні медичні огляди неповнолітніх, вагітних жінок,
працівників підприємств, установ і організацій з шкідливими і
небезпечними умовами праці, військовослужбовців та осіб,
професійна чи інша діяльність яких пов'язана з обслуговуванням
населення або підвищеною небезпекою для оточуючих.
 Власники та керівники підприємств, установ і організацій
несуть відповідальність за своєчасність проходження своїми
працівниками обов'язкових медичних оглядів та за шкідливі наслідки
для здоров'я населення, спричинені допуском до роботи осіб, які не
пройшли обов'язкового медичного огляду.
 Перелік категорій населення, які повинні проходити
обов'язкові медичні огляди, періодичність, джерела фінансування та
порядок цих оглядів визначаються Кабінетом Міністрів України.
 Стаття 32. Сприяння здоровому способу життя населення
 Держава сприяє утвердженню здорового способу життя населення
шляхом поширення наукових знань з питань охорони здоров'я,
організації медичного, екологічного і фізичного виховання,
здійснення заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної
культури населення, створення необхідних умов, в тому числі
медичного контролю, для заняття фізкультурою, спортом і туризмом,
розвиток мережі лікарсько-фізкультурних закладів, профілакторіїв,
баз відпочинку та інших оздоровчих закладів, на боротьбу із
шкідливими для здоров'я людини звичками, встановлення системи
соціально-економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий
спосіб життя. ( Частина перша статті 32 із змінами, внесеними
згідно із Законом N 200/94-ВР від 13.10.94 )
 В Україні проводиться державна політика обмеження куріння та
вживання алкогольних напоїв. Реклама тютюнових виробів,
алкогольних напоїв та інших товарів, шкідливих для здоров'я
людини, здійснюється відповідно до Закону України "Про рекламу"
( 270/96-ВР ). ( Частина друга статті 32 в редакції Закону
N 70/97-ВР від 14.02.97 )
 З метою запобігання шкоди здоров'ю населення застосування
гіпнозу, навіювання, інших методів психологічного і
психотерапевтичного впливу дозволяється лише у місцях та в
порядку, встановлених Міністерством охорони здоров'я України.
{ Частина третя статті 32 в редакції Закону N 1033-V ( 1033-16 )
від 17.05.2007 }
 Р о з д і л V
 ЛІКУВАЛЬНО-ПРОФІЛАКТИЧНА ДОПОМОГА
 Стаття 33. Забезпечення лікувально-профілактичною
 допомогою
 Громадянам України надається лікувально-профілактична
допомога поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками
науково-дослідних інститутів та іншими акредитованими закладами
охорони здоров'я, службою швидкої медичної допомоги, а також
окремими медичними працівниками, які мають відповідну ліцензію.
( Частина перша статті 33 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3370-IV ( 3370-15 ) від 19.01.2006 )
 Для забезпечення лікувально-профілактичною допомогою громадян
України, які мають відповідні пільги, встановлені законодавством,
створюються спеціальні лікувально-профілактичні заклади.
 Стаття 34. Лікуючий лікар
 Лікуючий лікар може обиратися безпосередньо пацієнтом або
призначатися керівником закладу охорони здоров'я чи його
підрозділу. Обов'язками лікуючого лікаря є своєчасне і
кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта. Пацієнт вправі
вимагати заміни лікаря.
 Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта,
якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього
розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не
загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення.
 Лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого у разі
відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом
встановленого для нього режиму.
 Стаття 35. Види лікувально-профілактичної допомоги
 Держава гарантує подання доступної соціальної прийнятної
первинної лікувально-профілактичної допомоги як основної частини
медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію
лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших
захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення
пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої
допомоги. Первинна лікувально-профілактична допомога подається
переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими
лікарями загальної практики.
 Спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога
подається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть
забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику,
профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики.
 Високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична
допомога подається лікарем або групою лікарів, які мають
відповідну підготовку у галузі складних для діагностики і
лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують
спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою
встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко
зустрічаються.
 Стаття 36. Направлення хворих на лікування за кордон
 Громадяни України можуть направлятися для лікування за кордон
у разі необхідності подання того чи іншого виду медичної допомоги
хворому та неможливості її подання в закладах охорони здоров'я
України.
 Державні органи зобов'язані сприяти виїзду громадян України
за кордон і перебуванню там в період лікування.
 Порядок направлення громадян України за кордон для лікування
встановлюється Кабінетом Міністрів України.
 Стаття 37. Подання медичної допомоги в невідкладних
 та екстремальних ситуаціях
 Медичні працівники зобов'язані подавати першу невідкладну
допомогу при нещасних випадках і гострих захворюваннях. Медична
допомога забезпечується службою швидкої медичної допомоги або
найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від
відомчої підпорядкованості та форм власності з подальшим
відшкодуванням витрат.
 У невідкладних випадках, коли подання медичної допомоги через
відсутність медичних працівників на місці неможливе, підприємства,
установи, організації та громадяни зобов'язані надавати транспорт
для перевезення хворого до лікувально-профілактичного закладу. В
цих випадках першу невідкладну допомогу також повинні подавати
співробітники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії
транспортних засобів та представники інших професій, на яких цей
обов'язок покладено законодавством і службовими інструкціями.
 У разі загрози життю хворого медичні працівники та інші
громадяни мають право використати будь-який наявний транспортний
засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою подання
невідкладної допомоги або транспортування його в найближчий
лікувально-профілактичний заклад.
 Подання безплатної допомоги громадянам в екстремальних
ситуаціях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння,
епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне
забруднення тощо) покладається насамперед на спеціалізовані
бригади постійної готовності служби екстреної медичної допомоги з
відшкодуванням необхідних витрат місцевих закладів охорони
здоров'я в повному обсязі за рахунок централізованих фондів.
 Громадянам, які під час невідкладної або екстремальної
ситуації брали участь у рятуванні людей і сприяли поданню
медичної допомоги, гарантується у разі потреби в порядку,
встановленому законодавством, безплатне лікування та матеріальна
компенсація шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну.
 Відповідальність за несвоєчасне і неякісне забезпечення
подання медичної допомоги, що призвело до тяжких наслідків, несуть
органи влади і спеціальні заклади, які обслуговують лікувальні
заклади.
 Стаття 38. Вибір лікаря і лікувального закладу
 Кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який
звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний
вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та
вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. {Частина
перша статті 38 в редакції Закону N 997-V ( 997-16 ) від
27.04.2007 }
 Кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом,
бути прийнятим в будь-якому державному лікувально-профілактичному
закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість
забезпечити відповідне лікування.
 Стаття 39. Обов'язок надання медичної інформації
 Пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання
достовірної і повної інформації про стан свого здоров'я, у тому
числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що
стосуються його здоров'я.
 Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на
отримання інформації про стан здоров'я дитини або підопічного.
 Медичний працівник зобов'язаний надати пацієнтові в доступній
формі інформацію про стан його здоров'я, мету проведення
запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого
розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і
здоров'я.
 Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його
здоров'я або погіршити стан здоров'я фізичних осіб, визначених
частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування,
медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан
здоров'я пацієнта, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими
медичними документами.
 У разі смерті пацієнта члени його сім'ї або інші уповноважені
ними фізичні особи мають право бути присутніми при дослідженні
причин його смерті та ознайомитися з висновками щодо причин
смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.
{ Стаття 39 в редакції Закону N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }
 Стаття 39-1. Право на таємницю про стан здоров'я
 Пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт
звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості,
одержані при його медичному обстеженні.
 Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або
навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта.
{ Закон доповнено статтею 39-1 згідно із Законом N 997-V
( 997-16 ) від 27.04.2007 }
 Стаття 40. Лікарська таємниця
 Медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням
професійних або службових обов'язків стало відомо про
хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і
сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці
відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.
 При використанні інформації, що становить лікарську
таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому
числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна
бути забезпечена анонімність пацієнта.
 Стаття 41. Звільнення від роботи на період хвороби
 На період хвороби з тимчасовою втратою працездатності
громадянам надається звільнення від роботи з виплатою у
встановленому законодавством України порядку допомоги по
соціальному страхуванню.
 Стаття 42. Загальні умови медичного втручання
 Медичне втручання (застосування методів діагностики,
профілактики або лікування, пов'язаних із впливом на організм
людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати
шкоди здоров'ю пацієнта.
 Медичне втручання, пов'язане з ризиком для здоров'я пацієнта,
допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива
шкода від застосування методів діагностики, профілактики або
лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від
втручання, а усунення небезпеки для здоров'я пацієнта іншими
методами неможливе.
 Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування
визнаються допустимими, якщо вони відповідають сучасним науково
обгрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози
життю та здоров'ю пацієнта, застосовуються за згодою
інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар
вживає всіх належних у таких випадках заходів для відвернення
шкоди життю та здоров'ю пацієнта.
 Стаття 43. Згода на медичне втручання
 Згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ
пацієнта необхідна для застосування методів діагностики,
профілактики та лікування. Щодо пацієнта віком до 14 років
(малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в
установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання
здійснюється за згодою їх законних представників. {Частина перша
статті 43 в редакції Закону N 1489-III ( 1489-14 ) від 22.02.2000,
із змінами, внесеними згідно із Законом N 1033-V ( 1033-16 ) від
17.05.2007, N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }
 У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є
наявною, згода хворого або його законних представників на медичне
втручання не потрібна.
 Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта
наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього
пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від
нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання -
засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.
 Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і
усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право
відмовитися від лікування. {Статтю 43 доповнено частиною згідно
із Законом N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }
 Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може
мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це
органи опіки і піклування.
 Стаття 44. Застосування методів профілактики, діагностики,
 лікування, реабілітації та лікарських засобів
 У медичній практиці застосовуються методи профілактики,
діагностики, лікування, реабілітації та лікарські засоби,
дозволені до застосування Міністерством охорони здоров'я України.
 Нові методи профілактики, діагностики, лікування,
реабілітації та лікарські засоби, які знаходяться на розгляді в
установленому порядку, але ще не допущені до застосування, можуть
використовуватися в інтересах вилікування особи лише після
отримання її письмової згоди. Щодо особи віком до 14 років
(малолітньої особи) зазначені методи та засоби можуть
використовуватися за наявності письмової згоди її батьків або
інших законних представників, а щодо особи віком від 14 до 18
років - за її письмовою згодою та письмовою згодою її батьків або
інших законних представників; щодо особи, цивільна дієздатність
якої обмежується, - за її письмовою згодою та письмовою згодою її
піклувальників; щодо особи, визнаної у встановленому законом
порядку недієздатною, - за письмовою згодою її законного
представника. При отриманні згоди на застосування нових методів
профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських
засобів, які знаходяться на розгляді в установленому порядку, але
ще не допущені до застосування, особі та (або) її законному
представнику повинна бути надана інформація про цілі, методи,
побічні ефекти, можливий ризик та очікувані результати.
 Порядок застосування методів профілактики, діагностики,
лікування, реабілітації та лікарських засобів, зазначених у
частині другій цієї статті, встановлюється Міністерством охорони
здоров'я України.
{ Стаття 44 із змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V
( 997-16 ) від 27.04.2007; в редакції Закону N 1033-V ( 1033-16 )
від 17.05.2007 }
 Стаття 45. Медико-біологічні експерименти на людях
 Застосування медико-біологічних експериментів на людях
допускається із суспільно корисною метою за умови їх наукової
обгрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком
спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя, гласності
застосування експерименту, повної інформованості і вільної згоди
повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка підлягає експерименту,
щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в
необхідних випадках лікарської таємниці. Забороняється проведення
науково-дослідного експерименту на хворих, ув'язнених або
військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях,
захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду.
{ Частина перша статті 45 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }
 Порядок проведення медико-біологічних експериментів
регулюється законодавчими актами України.
 Стаття 46. Донорство крові та її компонентів
 Здавання крові, її компонентів для подальшого використання їх
для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або
використання в наукових дослідженнях здійснюється повнолітніми
дієздатними фізичними особами добровільно. Забороняється
насильницьке або шляхом обману вилучення крові у фізичної особи з
метою використання її як донора.
 Донорство крові, її компонентів здійснюється відповідно до
закону.
 Донорам надаються пільги, передбачені законодавством
України.
 Донорам надаються пільги, передбачені законодавством України.
{ Стаття 46 в редакції Закону N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }
 Стаття 47. Трансплантація органів та інших анатомічних
 матеріалів
 Застосування методу пересадки від донора до реципієнта
органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється у визначеному
законом порядку при наявності їх згоди або згоди їх законних
представників за умови, якщо використання інших засобів і методів
для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров'я не дає
бажаних результатів, а завдана при цьому шкода донору є меншою,
ніж та, що загрожувала реципієнту. {Частина перша статті 47 із
змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від
27.04.2007 }
 Донором органів та інших анатомічних матеріалів може бути
повнолітня дієздатна фізична особа. Фізична особа може дати
письмову згоду на донорство її органів та інших анатомічних
матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити його. {Статтю
47 доповнено частиною другою згідно із Законом N 997-V ( 997-16 )
від 27.04.2007 }
 Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла
фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в
порядку, встановлених законом. { Статтю 47 доповнено частиною
третьою згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }
 Стаття 48. Штучне запліднення та імплантація ембріона
 Застосування штучного запліднення та імплантації ембріона
здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими
Міністерством охорони здоров'я України, за медичними показаннями
повнолітньої жінки, з якою проводиться така дія, за умови
наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності
донора та збереження лікарської таємниці. {Частина перша статті
48 із змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від
27.04.2007 }
 Розкриття анонімності донора може бути здійснено в порядку,
передбаченому законодавством.
 Стаття 49. Застосування методів стерилізації
 Застосування методів стерилізації може здійснюватися за
бажанням повнолітнього пацієнта в акредитованих закладах охорони
здоров'я за медичними показаннями, що встановлюються Міністерством
охорони здоров'я України. {Частина перша статті 49 із змінами,
внесеними згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }
 Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності
медичних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна з
додержанням вимог, встановлених законом. {Статтю 49 доповнено
частиною другою згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від
27.04.2007 }
 Стаття 50. Добровільне штучне переривання вагітності
 Операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути
проведена за бажанням жінки у акредитованих закладах охорони
здоров'я при вагітності строком не більше 12 тижнів.
 У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання
вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до
двадцяти двох тижнів. {Частина друга статті 50 в редакції Закону
N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }
 Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після
дванадцяти тижнів вагітності, встановлюється законодавством.
{ Статтю 50 доповнено частиною третьою згідно із Законом N 997-V
( 997-16 ) від 27.04.2007 }
 Стаття 51. Зміна (корекція) статевої належності
 На прохання пацієнта відповідно до медико-біологічних і
соціально-психологічних показань, які встановлюються
Міністерством охорони здоров'я України, йому може бути проведено
шляхом медичного втручання в акредитованих закладах охорони
здоров'я зміну (корекцію) його статевої належності.
 Особі, якій було здійснено зміну статевої належності,
видається медичне свідоцтво, на підставі якого надалі вирішується
питання про відповідні зміни в її правовому статусі.
 Стаття 52. Подання медичної допомоги хворому в
 критичному для життя стані
 Медичні працівники зобов'язані подавати медичну допомогу у
повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя
стані. Така допомога може також подаватися спеціально створеними
закладами охорони здоров'я, що користуються пільгами з боку
держави.
 Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в
тому випадку, коли стан людини визначається як незворотня смерть.
Порядок припинення таких заходів, поняття та критерії смерті
визначаються Міністерством охорони здоров'я України відповідно до
сучасних міжнародних вимог.
 Медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії -
навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з
метою припинення його страждань.
 Стаття 53. Спеціальні заходи профілактики та
 лікування соціально небезпечних захворювань
 З метою охорони здоров'я населення органи і заклади охорони
здоров'я зобов'язані здійснювати спеціальні заходи профілактики та
лікування соціально небезпечних захворювань (туберкульоз,
психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний
алкоголізм, наркоманія), а також карантинних захворювань.
 Порядок здійснення госпіталізації та лікування таких хворих,
у тому числі і у примусовому порядку, встановлюється законодавчими
актами України.
 Р о з д і л VI
 ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЛІКАРСЬКИМИ І ПРОТЕЗНИМИ ЗАСОБАМИ
 Стаття 54. Порядок забезпечення лікарськими
 засобами та імунобіологічними препаратами
 Громадяни забезпечуються лікарськими засобами та
імунобіологічними препаратами через аптечні та
лікувально-профілактичні заклади.
 Порядок забезпечення громадян безплатно або на пільгових
умовах лікарськими засобами та імунобіологічними препаратами
визначається законодавством України.
 Аптечні і лікувально-профілактичні заклади можуть відпускати
лише такі лікарські засоби та імунобіологічні препарати, які
дозволені для застосування Міністерством охорони здоров'я України,
і несуть відповідальність за забезпечення належного режиму їх
зберігання та реалізації, а також за підтримання обов'язкового
асортименту лікарських засобів та імунобіологічних препаратів, в
тому числі необхідного запасу на випадок епідемічних
захворювань, стихійного лиха та катастроф.
 Міністерство охорони здоров'я України регулярно інформує
працівників охорони здоров'я і населення про лікарські засоби та
імунобіологічні препарати, дозволені до застосування.
 Стаття 55. Виробництво лікарських засобів та
 імунобіологічних препаратів
 Виробництво нових лікарських засобів та імунобіологічних
препаратів для медичних цілей допускається з дозволу Міністерства
охорони здоров'я України після встановлення їх лікувальної або
профілактичної ефективності.
 Якість лікарських засобів та імунобіологічних препаратів
повинна відповідати вимогам Державної Фармакопеї України і
технічним умовам, затвердженим у встановленому порядку.
 Контроль за якістю лікарських засобів та імунобіологічних
препаратів, що виготовляються підприємствами України, здійснюється
Міністерством охорони здоров'я України.
 Стаття 56. Забезпечення протезною допомогою
 Громадяни у необхідних випадках забезпечуються протезами,
ортопедичними, коригуючими виробами, окулярами, слуховими
апаратами, засобами лікувальної фізкультури і спеціальними
засобами пересування.
 Категорії осіб, які підлягають безплатному або пільговому
забезпеченню зазначеними виробами і предметами, а також умови і
порядок забезпечення ними встановлюються законодавством України.
 Р о з д і л VII
 ОХОРОНА ЗДОРОВ'Я МАТЕРІ ТА ДИТИНИ
 Стаття 57. Заохочення материнства. Гарантії
 охорони здоров'я матері та дитини
 Материнство в Україні охороняється і заохочується державою.
 Охорона здоров'я матері та дитини забезпечується організацією
широкої мережі жіночих, медико-генетичних та інших
консультацій, пологових будинків, санаторіїв та будинків
відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми, ясел, садків та
інших дитячих закладів; наданням жінці відпустки у зв'язку з
вагітністю і пологами з виплатою допомоги по соціальному
страхуванню та встановленням перерв у роботі для годування дитини;
виплатою у встановленому порядку допомоги у зв'язку з народженням
дитини і допомоги на час догляду за хворою дитиною; забороною
застосування праці жінок на важких і шкідливих для здоров'я
виробництвах, переведенням вагітних жінок на легку роботу із
збереженням середнього заробітку; поліпшенням і оздоровленням умов
праці та побуту; усуненням негативних екологічних факторів;
державною і громадською допомогою сім'ї та іншими заходами у
порядку, встановленому законодавством України.
 З метою охорони здоров'я жінки їй надається право самій
вирішувати питання про материнство.
 Стаття 58. Забезпечення медичною допомогою
 вагітних жінок і новонароджених
 Заклади охорони здоров'я забезпечують кожній жінці
кваліфікований медичний нагляд за перебігом вагітності,
стаціонарну медичну допомогу при пологах і
лікувально-профілактичну допомогу матері та новонародженій дитині.
 Стаття 59. Піклування про зміцнення та охорону
 здоров'я дітей і підлітків
 Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я своїх дітей, їх
фізичний та духовний розвиток, ведення ними здорового способу
життя. У разі порушення цього обов'язку, якщо воно завдає істотної
шкоди здоров'ю дитини, винні у встановленому порядку можуть бути
позбавлені батьківських прав.
 З метою виховання здорового молодого покоління з гармонійним
розвитком фізичних і духовних сил держава забезпечує розвиток
широкої мережі дитячих садків, шкіл-інтернатів, оздоровниць,
таборів відпочинку та інших дитячих закладів.
 Дітям, які перебувають на вихованні в дитячих закладах і
навчаються в школах, забезпечуються необхідні умови для збереження
і зміцнення здоров'я та гігієнічного виховання. Умови
навчально-трудового навантаження, а також вимоги щодо режиму
проведення занять визначаються за погодженням з Міністерством
охорони здоров'я України.
 Стаття 60. Забезпечення дітей і підлітків медичною допомогою
 Медична допомога дітям і підліткам забезпечується
лікувально-профілактичними і оздоровчими закладами, дитячими
поліклініками, відділеннями, диспансерами, лікарнями, санаторіями
та іншими закладами охорони здоров'я. До державних дитячих
санаторіїв путівки дітям надаються безплатно.
 Діти і підлітки перебувають під диспансерним наглядом.
 Стаття 61. Дитяче харчування
 Держава забезпечує дітей віком до трьох років виготовленими
переважно на промисловій основі з екологічно чистої сировини
якісними дитячими сумішами та іншими продуктами дитячого
харчування.
 Контроль за виконанням санітарно-гігієнічних та інших
нормативних вимог щодо продуктів дитячого харчування покладається
на органи державного санітарного нагляду.
( Стаття 61 в редакції Закону N 2978-12 від 03.02.93 )
 Стаття 62. Контроль за охороною здоров'я дітей у
 дитячих виховних і навчальних закладах
 Контроль за охороною здоров'я дітей та проведенням оздоровчих
заходів у дитячих виховних і навчальних закладах здійснюють органи
та заклади охорони здоров'я разом з органами і закладами народної
освіти за участю громадських організацій.
 Стаття 63. Державна допомога громадянам у здійсненні
 догляду за дітьми з дефектами фізичного або
 психічного розвитку
 Діти з дефектами фізичного або психічного розвитку, які
потребують медико-соціальної допомоги і спеціального догляду, за
бажанням батьків або осіб, які їх замінюють, можуть утримуватися в
будинках дитини, дитячих будинках та інших спеціалізованих дитячих
закладах за державний рахунок.
 Сім'ям або особам та закладам, на утриманні яких перебувають
такі діти, подається медико-соціальна допомога у порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України.
 Стаття 64. Пільги, що надаються матерям в разі
 хвороби дітей
 При неможливості госпіталізації або відсутності показань до
стаціонарного лікування хворої дитини мати або інший член сім'ї,
який доглядає дитину, може звільнятися від роботи з виплатою
допомоги з фондів соціального страхування у встановленому порядку.
При стаціонарному лікуванні дітей віком до шести років, а також
тяжкохворих дітей старшого віку, які потребують за висновком
лікарів материнського догляду, матері або іншим членам сім'ї
надається можливість перебувати з дитиною в лікувальному закладі
із забезпеченням безплатного харчування і умов для проживання та
виплатою допомоги по соціальному страхуванню у встановленому
порядку.
 Стаття 65. Контроль за трудовим і виробничим
 навчанням та умовами праці підлітків
 Виробниче навчання підлітків дозволяється відповідно до
законодавства за тими професіями, які відповідають їх віку,
фізичному і розумовому розвитку та стану здоров'я. Трудове та
виробниче навчання здійснюється під систематичним медичним
контролем.
 Контроль за умовами праці підлітків, а також проведенням
спеціальних заходів, спрямованих на запобігання захворюванням
підлітків, здійснюють органи і заклади охорони здоров'я разом з
власниками підприємств, установ, організацій, а також органами
професійно-технічної освіти, органами народної освіти,
громадськими організаціями.
 Стаття 66. Обов'язкові медичні огляди працюючих підлітків
 Медичний огляд підлітків є обов'язковим для вирішення питання
про прийняття їх на роботу. Медичні огляди працюючих підлітків
повинні проводитись регулярно, але не рідше одного разу на рік.
 Р о з д і л VIII
 МЕДИКО-САНІТАРНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
 САНАТОРНО-КУРОРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І ВІДПОЧИНКУ
 Стаття 67. Медико-санітарне забезпечення
 санаторно-курортної діяльності
 Санаторно-курортні заклади здійснюють свою діяльність у
порядку, передбаченому законодавством про курорти. З метою
забезпечення подання в них належної лікувально-профілактичної
допомоги відкриття санаторно-курортного закладу, встановлення його
спеціалізації (медичного профілю) та медичних показань і
протипоказань для санаторно-курортного лікування здійснюється за
погодженням з Міністерством охорони здоров'я України або
уповноваженим ним на це органом.
 Потреба у санаторно-курортному лікуванні визначається лікарем
за станом здоров'я хворого і оформляється медичними документами
відповідно до встановленого Міністерством охорони здоров'я України
зразка.
 Органи охорони здоров'я зобов'язані подавати
санаторно-курортним закладам науково-методичну і консультативну
допомогу.
 Державний контроль за поданням лікувально-профілактичної
допомоги в санаторно-курортних закладах здійснюють Міністерство
охорони здоров'я України і уповноважені ним органи, які мають
право у встановленому законодавчими актами порядку зупиняти
діяльність цих закладів через порушення законодавства про охорону
здоров'я або законних прав та інтересів громадян.
 Стаття 68. Медико-санітарне забезпечення відпочинку
 Власники та керівники будинків відпочинку, пансіонатів,
туристських баз, інших підприємств, установ і організацій,
діяльність яких пов'язана з організацією відпочинку населення,
зобов'язані створити здорові і безпечні умови для відпочинку,
фізкультурно-оздоровчих занять, додержувати законодавства про
охорону здоров'я і санітарно-гігієнічних норм, забезпечити
можливість подання особам, які відпочивають, необхідної
лікувально-профілактичної допомоги. ( Частина перша статті 68
із змінами, внесеними згідно із Законом N 200/94-ВР від 13.10.94 )
 Державний контроль за медико-санітарним забезпеченням
відпочинку населення здійснюють органи охорони здоров'я.
 Р о з д і л IX
 МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА
 Стаття 69. Медико-соціальна експертиза втрати
 працездатності
 Експертиза тимчасової непрацездатності громадян здійснюється
у закладах охорони здоров'я лікарем або комісією лікарів, які
встановлюють факт необхідності надання відпустки у зв'язку з
хворобою, каліцтвом, вагітністю та пологами, для догляду за
хворим членом сім'ї, у період карантину, для протезування,
санаторно-курортного лікування, визначають необхідність і строки
тимчасового переведення працівника у зв'язку з хворобою на іншу
роботу у встановленому порядку, а також приймають рішення про
направлення на медико-соціальну експертну комісію для визначення
наявності та ступеня тривалої або стійкої втрати працездатності.
 Експертиза тривалої або стійкої втрати працездатності
здійснюється медико-соціальними експертними комісіями, які
встановлюють ступінь та причину інвалідності, визначають для
інвалідів роботи і професії, доступні їм за станом здоров'я,
перевіряють правильність використання праці інвалідів згідно з
висновком експертної комісії та сприяють відновленню
працездатності інвалідів.
 Висновки органів медико-соціальної експертизи про умови і
характер праці інвалідів є обов'язковими для власників та
адміністрації підприємств, установ і організацій.
 Порядок організації та проведення медико-соціальної
експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.
 Стаття 70. Військово-лікарська експертиза
 Військово-лікарська експертиза визначає придатність до
військової служби призовників, військовослужбовців та
військовозобов'язаних, встановлює причинний зв'язок захворювань,
поранень і травм з військовою службою та визначає необхідність і
умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги
військовослужбовцям.
 Військово-лікарська експертиза здійснюється
військово-лікарськими комісіями, які створюються при військових
комісаріатах і закладах охорони здоров'я Міністерства оборони
України, Служби безпеки України та інших військових формувань.
 Порядок організації та проведення військово-лікарської
експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.
 Стаття 71. Судово-медична і судово-психіатрична
 експертизи
 Проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи
призначається особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором
або судом у порядку, встановленому законодавством, для вирішення
питань, що потребують спеціальних знань в галузі судової медицини
або судової психіатрії.
 Організаційне керівництво судово-медичною і
судово-психіатричною службами здійснює Міністерство охорони
здоров'я України.
 Стаття 72. Патологоанатомічні розтини
 Патологоанатомічні розтини трупів проводяться з метою
встановлення причин і механізмів смерті хворого.
 В обов'язковому порядку патологоанатомічні розтини
здійснюються при наявності підозри на насильницьку смерть, а також
коли смерть хворого настала в закладі охорони здоров'я, за
винятком випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.
 За наявністю письмової заяви близьких родичів або
задокументованого волевиявлення покійного і відсутності підозри на
насильницьку смерть, виходячи з релігійних та інших поважних
мотивів, патологоанатомічний розтин може не проводитися.
 Порядок проведення патологоанатомічного розтину визначається
Міністерством охорони здоров'я України.
 Стаття 73. Альтернативна медична експертиза
 У разі незгоди громадянина з висновками державної медичної
експертизи та в інших передбачених законодавством випадках на
вимогу громадянина проводиться альтернативна медична
(медико-соціальна, військово-лікарська) експертиза або
патологоанатомічний розтин. ( Частина перша статті 73 із змінами,
внесеними згідно із Законом N 4039а-12 від 25.02.94 )
 Альтернативна медична експертиза здійснюється фахівцями
відповідного профілю і кваліфікації. Громадяни самостійно обирають
експертну установу та експертів.
 Порядок та умови проведення альтернативної медичної
експертизи визначаються Кабінетом Міністрів України.
 Р о з д і л X
 МЕДИЧНА І ФАРМАЦЕВТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ
 Стаття 74. Заняття медичною і фармацевтичною
 діяльністю
 Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи,
які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним
кваліфікаційним вимогам.
 { Частину другу статті 74 виключено на підставі Закону
N 1033-V ( 1033-16 ) від 17.05.2007 }
 Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються певними
видами медичної і фармацевтичної діяльності, встановлюються
Міністерством охорони здоров'я України. Відповідальність за
дотримання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники
закладу охорони здоров'я і ті органи, яким надано право видавати
ліцензію на провадження господарської діяльності в галузі охорони
здоров'я. { Частина третя статті 74 із змінами, внесеними згідно
із Законами N 3370-IV ( 3370-15 ) від 19.01.2006, N 1033-V
( 1033-16 ) від 17.05.2007 }
 Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в
навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної
діяльності після перевірки їх кваліфікації у порядку,
встановленому Міністерством охорони здоров'я України, якщо інше
не передбачено законодавством або міжнародними договорами, в яких
бере участь Україна.
 Стаття 74-1. Право на заняття народною медициною
 (цілительством)
 Народна медицина (цілительство) - методи оздоровлення,
профілактики, діагностики і лікування, що ґрунтуються на досвіді
багатьох поколінь людей, усталені в народних традиціях і не
потребують державної реєстрації.
 Право на заняття народною медициною (цілительством) мають
особи, які отримали спеціальний дозвіл на заняття народною
медициною (цілительством), виданий Міністерством охорони здоров'я
України або уповноваженим ним органом.
 Кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються народною
медициною (цілительством), порядок заняття народною медициною
(цілительством), порядок видачі та анулювання спеціального дозволу
на заняття народною медициною (цілительством) встановлюються
Міністерством охорони здоров'я України.
 Спеціальний дозвіл на заняття народною медициною
(цілительством) може бути анульований за рішенням органу, що його
видав, або за рішенням суду.
 Забороняється проведення цілительства на масову аудиторію, у
тому числі з використанням засобів масової інформації.
 Заняття народною медициною (цілительством) з порушенням
встановлених законодавством вимог тягне за собою відповідальність
згідно із законом.
{ Закон доповнено статтею 74-1 згідно із Законом N 1033-V
( 1033-16 ) від 17.05.2007 }
 Стаття 75. Підготовка, перепідготовка та підвищення
 кваліфікації медичних і фармацевтичних
 працівників
 Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації
медичних і фармацевтичних працівників здійснюються відповідними
середніми спеціальними і вищими навчальними та науковими
закладами, закладами підвищення кваліфікації і перепідготовки
кадрів, а також через інтернатуру, клінічну ординатуру,
аспірантуру і докторантуру згідно з законодавством про освіту.
 Навчальні плани та програми підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників у
встановленому порядку погоджуються з Міністерством охорони
здоров'я України.
 Стаття 76. Присяга лікаря України
 Випускники медичних спеціальностей вищих медичних навчальних
закладів приносять Присягу лікаря України.
 Текст Присяги лікаря України затверджується Кабінетом
Міністрів України.
 Стаття 77. Професійні права та пільги медичних і
 фармацевтичних працівників
 Медичні і фармацевтичні працівники мають право на:
 а) заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до
спеціальності та кваліфікації;
 б) належні умови професійної діяльності;
 в) підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного
разу на п'ять років у відповідних закладах та установах;
 г) вільний вибір апробованих форм, методів і засобів
діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних
досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики;
 д) безплатне користування соціальною, екологічною та
спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання
професійних обов'язків;
 е) обов'язкове страхування за рахунок власника закладу
охорони здоров'я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров'ю у
зв'язку з виконанням професійних обов'язків у випадках,
передбачених законодавством;
 є) соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання,
каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у
зв'язку з виконанням професійних обов'язків;
 { Дію положень і норм, передбачених пунктом "ж" частини
першої статті 77 зупинено у 2007 році; оплата праці зазначених
працівників здійснюється в межах бюджетних призначень на оплату
праці та у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України згідно
із Законом N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006; додатково див.
Рішення Конституційного Суду N 6-рп/2007 ( v0a6p710-07 ) від
09.07.2007 } { Дію положень і норм, передбачених пунктом "ж"
частини першої статті 77 зупинено у 2006 році; оплата праці
зазначених працівників здійснюється в межах бюджетних призначень
на оплату праці та у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів
України згідно із Законом N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005 }
{ Установити, що у 2005 році положення і норми, передбачені
пунктом "ж" частини першої статті 77 діють в межах бюджетних
призначень на оплату праці у порядку, визначеному Кабінетом
Міністрів України згідно із Законами N 2285-IV ( 2285-15 ) від
23.12.2004, N 2505-IV ( 2505-15 ) від 25.03.2005 } {Дію пункту
"ж" частини першої статті 77 зупинено на 2004 рік згідно із
Законом N 1344-IV ( 1344-15 ) від 27.11.2003 } {Дію пункту "ж"
статті 77 зупинено на 2003 рік згідно із Законом N 380-IV
( 380-15 ) від 26.12.2002 } {Зупинено чинність пункту "ж" частини
першої статті 77 з 1 січня 1993 року на підставі Декрету N 23-92
від 31.12.92; відновлено чинність пункту "ж" частини першої статті
77 згідно із Законом N 183/94-ВР від 23.09.94 } ж) встановлення у
державних закладах охорони здоров'я середніх ставок і посадових
окладів на рівні не нижчому від середньої заробітної плати
працівників промисловості; з) скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у
випадках, встановлених законодавством;
 и) пільгові умови пенсійного забезпечення;
 і) пільгове надання житла та забезпечення телефоном;
 ї) безплатне користування житлом з освітленням і опаленням
тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах
міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними
та фармацевтичними працівниками і проживають у цих населених
пунктах, надання пільг щодо сплати земельного податку,
кредитування, обзаведення господарством і будівництва приватного
житла, придбання автомототранспорту;
{ Додатково див. Закони N 380-IV ( 380-15 ) від 26.12.2002,
N 1344-IV ( 1344-15 ) від 27.11.2003, N 1801-IV ( 1801-15 ) від
17.06.2004 } { Пункт "ї" частини першої статті 77 в редакції
Законів N 2624-IV ( 2624-15 ) від 02.06.2005, N 657-V ( 657-16 )
від 08.02.2007 } й) першочергове одержання лікувально-профілактичної допомоги
і забезпечення лікарськими та протезними засобами;
 к) створення наукових медичних товариств, професійних спілок
та інших громадських організацій;
 л) судовий захист професійної честі та гідності;
 м) безоплатне одержання у власність земельної ділянки в
межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського
підприємства, сільськогосподарської установи та організації,
розташованих на території відповідної ради, із земель
сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської
установи та організації, що приватизуються, або земель запасу чи
резервного фонду, але не більше норм безоплатної передачі
земельних ділянок громадянам, встановлених законом для ведення
особистого селянського господарства.
 Дія пункту "м" не поширюється на громадян, які раніше набули
право на земельну частку (пай) та земельні ділянки для ведення
особистого підсобного господарства чи для ведення особистого
селянського господарства, крім випадків успадкування права на
земельну частку (пай), земельні ділянки для ведення особистого
підсобного господарства чи для ведення особистого селянського
господарства відповідно до закону;
( Частину першу статті 77 доповнено пунктом "м" згідно із Законом
N 1694-IV ( 1694-15 ) від 20.04.2004 ) н) лікарі дільничних лікарень та амбулаторій, розташованих у
сільській місцевості, дільничні лікарі-терапевти, лікарі-педіатри
та дільничні медсестри територіальних ділянок міських поліклінік,
лікарі загальної практики (сімейні лікарі), завідувачі
терапевтичних та педіатричних відділень поліклінік, лікарі (старші
лікарі) та середній медичний персонал виїзних станцій і відділень
швидкої та невідкладної медичної допомоги, станцій санітарної
авіації та відділень планової та екстреної консультативної
допомоги - за безперервну роботу на зазначених посадах у
зазначених закладах (на територіальних ділянках) понад три роки
мають право на додаткову оплачувану щорічну відпустку тривалістю
три календарних дні. При цьому зберігаються права інших категорій
медичних працівників на додаткову оплачувану відпустку у межах
існуючих норм. ( Частину першу статті 77 доповнено пунктом "н"
згідно із Законом N 2427-IV ( 2427-15 ) від 01.03.2005 )
 Законодавством може бути передбачено інші права та пільги для
медичних і фармацевтичних працівників. На них також можуть
поширюватися пільги, що встановлюються для своїх працівників
підприємствами, установами і організаціями, яким вони подають
медико-санітарну допомогу.
 Стаття 78. Професійні обов'язки медичних і
 фармацевтичних працівників
 Медичні і фармацевтичні працівники зобов'язані:
 а) сприяти охороні та зміцненню здоров'я людей, запобіганню і
лікуванню захворювань, подавати своєчасну та кваліфіковану медичну
і лікарську допомогу;
 б) безплатно подавати першу невідкладну медичну допомогу
громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних
ситуаціях;
 в) поширювати наукові та медичні знання серед населення,
пропагувати, в тому числі власним прикладом, здоровий спосіб
життя;
 г) дотримувати вимог професійної етики і
деонтології, зберігати лікарську таємницю;
 д) постійно підвищувати рівень професійних знань та
майстерності;
 е) подавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим
працівникам охорони здоров'я.
 Медичні та фармацевтичні працівники несуть також інші
обов'язки, передбачені законодавством.
 Р о з д і л XI
 МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО
 Стаття 79. Міжнародне співробітництво в галузі
 охорони здоров'я
 Україна - учасник міжнародного співробітництва в галузі
охорони здоров'я, член Всесвітньої організації охорони здоров'я
(ВООЗ) та інших міжнародних організацій. Держава гарантує зазначе-
ним організаціям належні умови діяльності на території України,
сприяє розширенню і поглибленню участі України у заходах, що ними
проводяться.
 Відповідно до своїх міжнародно-правових зобов'язань держава
бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров'я;
здійснює обмін екологічною і медичною інформацією; сприяє
професійним та науковим контактам працівників охорони здоров'я,
обміну прогресивними методами і технологіями, експорту та імпорту
медичного обладнання, лікарських препаратів та інших товарів,
необхідних для здоров'я, діяльності спільних підприємств в галузі
охорони здоров'я; організує спільну підготовку фахівців, розвиває
і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не
суперечать міжнародному праву і національному законодавству.
 Заклади охорони здоров'я, громадяни та їх об'єднання мають
право відповідно до чинного законодавства самостійно укладати
договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами
на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності
відповідних міжнародних організацій, здійснювати
зовнішньоекономічну діяльність.
 Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку
державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у
встановленому порядку, в тому числі і до суду.
 Р о з д і л XII
 ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ
 ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ'Я
 Стаття 80. Відповідальність за порушення
 законодавства про охорону здоров'я
 Особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров'я,
несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність
згідно із законодавством.
 Президент України Л.КРАВЧУК
 м. Київ, 19 листопада 1992 року
 N 2801-XII
Публiкацiї документа:

Голос України вiд 15.12.1992
Відомості Верховної Ради України вiд 26.01.1993 - 1993 р., № 4, стаття 19
 


Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради © 1996-2007   


Напечатать>>>
Назад >>>